На чужині Церква – як мати.

16.03.2010

Ще років зо 30 тому заробітчанин за кордоном вважався ледь не ворогом народу. Зараз українці, які працюють за кордоном є, мабуть, найчисельнішим класом нашої держави. Точної цифри, скільки ж наших насправді працює за кордоном, звичайно, не назве ніхто, однак йдеться про мільйони людей. Тому й преса звідусіль кричить, що українське заробітчанство за кордоном зруйнувало і руйнує безліч наших сімей, піднімає не на нашу користь економіку інших країн тощо.
Особисто ж я зробив неординарний висновок – помітив, що після кількарічного перебування за кордоном наші люди стають значно духовнішими. І доказів цьому знаю десятки. Приміром, мене заінтригувало, чому ж мій знайомий, пан Тарас з Кіцманського району Буковини, не маючи високих освіт, знає вистраждану українську історію до таких деталей, що аж вражає? І як він став надзвичайно релігійною людиною? Бо ж на обличчі цього чоловіка вбачалися страждання такого сина своєї держави, якому і за сотні кілометрів нестерпно болять усі рани українського суспільства. “Мабуть, чоловік був на заробітках за кордоном”, – припустив я. Журналістське чуття не підвело: справді, виявилося, що пан Тарас кілька років працював у Греції. Виникло питання: власне, а як виглядає, духовне життя наших за кордоном?
За словами політолога-випускника Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Євгена Чижика, зазвичай люди їдуть за кордон, щоби, заробивши грошей, віддати борги, купити житло, авто та через певний час повернутись додому. Женя –чернівчанин, наразі живе з мамою в Іспанії, в Барселоні і мені вдалося поспілкуватися з ним.
– Час минає і дехто за кордоном реалізовує свої бажання, – каже хлопець, – а хтось спивається або ж “підвисає” на наркотиках. Дехто згодом повертається додому, інші ж отримують документи і залишаються жити в Європі. Та попри будь-які обставини двері храмів Божих завжди відкриті для іноземців та нелегалів. І церкви, зокрема іспанські, допомагають грошима, гарячою їжею і навіть у пошуках роботи й житла.
Євген із задоволенням спілкується на Біблійні теми при кожній можливості, любить психологію і у Барселоні щонеділі відвідує греко-католицьку церкву. Популярною, за його словами, серед наших заробітчан у Барселоні є й церква Київського патріархату, що знаходиться поблизу станції метро “Коломбія”. Саме в цьому храмі та в греко-католицькій церкві й збирається у неділю левова частка українців, які живуть в цьому іспанському місті. Хлопець з Чернівців вже понад півроку живе в Іспанії, та лише недавно дізнався адресу згаданого православного храму і те, що там щонеділі о першій годині дня править Службу Божу отець Костянтин з України. Женя каже, що обов’язково відвідає згадану церкву. “Мені справді цікаво, де ж більше збирається співвітчизників – там чи у греко-католицькому храмі, до якого ми з мамою ходимо?” – каже хлопець.
Євген Чижик зауважив, що наші люди за кордоном частіше ходять до церкви, аніж ходили в Україні. Хлопець вважає, що таким чином українці продовжують старі звички, які сформувалися ще на батьківщині. І коли люди приходять до храму в неділю чи в свято, то й трішки відновлюють у душі відчуття домівки, і мають можливість спілкуватися щоразу з новими знайомими з рідної країни.
Однак хлопець помітив, що рівень духовності іспанської молоді дещо нижчий, ніж в української на батьківщині. А для більшості української молоді в Іспанії належність до певного патріархату не має особливого значення – важливим фактором є мова та саме проведення священнослужителем служби. Бо ж для декого з молодих навіть у релігійному житті потрібна новизна, нові відчуття. Але у будь-якому храмі Божому вільно можна замовити службу, справити хрестини, вінчання або похорон. Кілька місяців тому заміж за українця Ігоря вийшла двоюрідна сестра Жені Чижика, Ліля. Хлопець разом зі своєю мамою були за свідків і, вочевидь, скоро будуть хрестини Лілиного новонародженого сина. “Буде мені похресником, бо із родини крім нас у молодят тут нема нікого “, – каже Женя.

Юнак розповів, що нещодавно завершився паломницький перехід християн через усю Іспанію, шляхом єдиного з апостолів, який не помер мученицькою смертю – Іоанна Богослова. Усі бажаючі послідовники християнського вчення вирушили у цю мандрівку і серед них було чимало українців. Наші заробітчани приєднувалися до основної групи паломників на різних етапах маршруту. Так вони мінімально скорочували витрати часу і коштів.
Далі хлопець розповідає просто сенсаційне спостереження: виявляється, що коли хтось з українців помирає в Іспанії, то кошти на пересилку тіла покійного додому, на Україну жертвують… усі прихожани тієї церкви, яку небіжчик відвідував. Погодьтеся, що 10 тисяч євро, які потрібні для цього – це немалі гроші. Та у церкві їх збирають одразу. І ніхто не зважає, що в Україні за їхні пожертви для чужої людини може ніхто ніколи й не згадає, не подякує – люди просто виконують християнський обов’язок щодо свого ближнього. Бо ж для померлого на чужині вони справді найближчі… Потім українці зі сльозами проводжають покійного брата чи сестру в останню путь – до літака, який приземлиться в Борисполі.
У Сполучених Штатах наші люди теж ретельно дотримуються відвідувань храму Божого. Щобільше, в Америці люди їздять до церкви за десятки миль! Як розповіла журналістові колишня мешканка Чернівців, а відтак громадянка США Світлана Побурян, наші українці зазвичай ходять до храмів тієї ж конфесії, якій вони надавали перевагу й на Україні. Пані Побурян живе неподалік Нью-Йорка, у невеличкому містечку Стенфорді. Щонеділі жінка разом з сім’єю – чоловіком, сином та донькою – їздить до православного храму, який розташований за 50 кілометрів від їхньої домівки. Такі відстані на нас, українців на батьківщині, звісно, справляють враження. Проте у Штатах нічого незвичайного в цьому не побачать, позаяк відомо, що практично кожен працюючий мешканець Америки має власне авто. І немало людей вже звикли щобудня діставатися до місця роботи, долаючи й по 80-100 км. Тому й до далекої дороги до церкви у вихідні нашим християнам не звикати.
Світлана Побурян вихована у досить релігійній сім’ї – її батько вже понад 15 років є старостою, а мати – старшою сестрицею давньої православної Успенської церкви, що у Чернівцях в районі Калічанки. Батьки на початку 90-х були ініціаторами відродження цієї древньої святині і багато праці доклали, щоб у їхній невеликій церковці все було не гірше, як в інших храмах. Ба, навіть краще. Тож природно, що їхня донька у Штатах відвідує церкву, яка теж належить саме до Київського Патріархату. І своїх дітей Світлана теж виховує у строгій релігійній дисципліні – бувало, приїдуть в Україну і син Андрій запізниться на недільну службу в Успенській церкві. То й одразу ж отримує прочуханки від матері. “Котра година?!” – завжди суворо питає мати сина в таких випадках, змушуючи його густо червоніти і ховати очі.
У житті духовенства за кордоном теж є свої особливості. По-перше, переважно кожен священик у США служить Службу Божу лише у неділі. А у великі православні свята, які припадають в будні, служіння на україномовних парафіях не проводиться – майже усі прихожани зайняті на своїх роботах. Та й сам священик, на відміну від духовенства в Україні, у будні працює на звичайній, світській роботі. Тож коли трапляється похорон чи сповідь хворого, то всі обряди зазвичай звершуються після закінчення трудового дня, о 17-18 годині. .
Цікавими були розповіді Світлани Побурян про церковне життя в Штатах. Наприклад, про те, що жінки-сестриці тієї церкви, в яку ходить буковинка, підтримують гарну традицію: окрім пожертв на церковні потреби, всі присутні в кінці служби складають в окрему скриньку по 1-2 долари, на які наші жінки купують продукти і готують для всіх бутерброди та гарячу каву. Як-не-як, багатьом прихожанам потім ще треба їхати багато миль додому, тож наші господині, як завжди турбуються, щоб близькі їм люди в дорозі не були голодні. Під час сніданку у церкві люди знайомляться, діляться з друзями враженнями від минулого тижня, розповідають про житейські труднощі. Так і жити на чужині стає хоч трішечки, але таки легше…

Виходить, й справді для наших заробітчан на чужині церква – як мати. Вона і нагодує, і дах над головою підшукає, і з роботою допоможе, і порадіє на шлюбі й хрестинах, і заплаче на могилі. Тому й святкують українці за кордоном Пасху та Різдво Христове і за старим, і за новим стилями – щоб і свої, і тамтешні християнські звичаї пошанувати.
Володимир БОТЮК, теолог-журналіст (Чернівці),
фото з архіву Євгена ЧИЖИКА

Коментування не дозволено