Хто допоможе дітям вагонів?

01.03.2010

Кожному із нас хоча б раз у житті доводилось подорожувати електричкою. Стільки вражень і емоцій ви більше ніде не відчуєте, навіть передача «Свобода слова» Савіка Шустера і та поступається цьому транспорту. Там вам можуть не надати слова, чи вашим планам зашкодить рекламна пауза, яку завжди пускають на найцікавішому місці передачі, а в електричці, дискутуючи можна проїхати і свою зупинку, але слова вас ніхто не позбавить. Станція Київ Пасажирський – електричка рушає. Всі пасажири зайняли вільні місця, кому менше пощастило—їде стоячи. До вагону заходить поважна жінка із кошиком у руках і голосом диктора оголошує: «Сємєчки! Сємєчки!». Більша половина вагону починає шарудіти по своїх кишенях, дістаючи гривню чи дві (кому скільки стаканів), і придбавши насіння, починає лузати, хто в кульок, а хто куди попаде. Молодь чекає на своїх продавців: тих хто торгує пивом, чіпсами, горішками, цигарками, рідше — солодощами. За декілька хвилин вагон електропоїзда перетворюється у велику їдальню, з якої чомусь всі залишки їжі, упаковки та пляшки викидаються через вікна. Десь в кінці вагону почувся дитячий голос… Спершу через гамір було важко розібрати слова, але поступово стає зрозуміло, що це дитина-сирота просить у пасажирів електрички милостиню. Сама поява такої дитини одразу ж привертає увагу: змарніле обличчя, яке уже давно не бачило води, старий і подертий одяг, на ногах потерті кросівки. Хлопчику на вигляд років з дванадцять. Деякі з пасажирів потягнулись до своїх гаманців, щоб дати дитині милостиню, а он якась добра з вигляду жінка подала хлопчику булочку, від якої хлопець чомусь відмовився, інші ж його просто не помічали… Один чоловік спитав у хлопчини: «Малий, а де ж твої батьки?». Той похмуро відповів: «Померли від горілки». Чоловік перепитав: «А в дитячий будинок чого не йдеш?» − Та в інтернаті нас вихователі ображають. Да й годують погано, − відповів сирота. − А хіба в електричці краще? − й далі не розумів пасажир. Та хлопчина лише мовчки стенув плечима і пішов собі далі. Можна заспокоїти свою совість відповіддю, що в долі цього хлопчика жодної нашої вини немає. Але чи зроблено нами все можливе, щоб протистояти такому негативному суспільному явищу, як бродяжництво і жебракування дітей? Загалом, діти, які живуть без батьківської опіки в підвалах, на вулиці у нашій країні потребують особливої уваги і виховання. Зовнішні обставини примушують їх створювати свій світ, сповідувати власні правила життя. А прикладів негативного ставлення дорослих до таких дітей є дуже багато і ці розповіді, безперечно, зайняли б не одну журнальну сторінку. Проте в серцях цих діток ще горить вогник добра. Зверніть увагу, як любляче діти вулиці ставляться до тварин − носять на своїх руках щенят, пригортають їх до грудей, віддаючи їм власне тепло. Складається враження, що після всіх знущань і образ, які випали на їхнє життя, вони вчаться доброти саме у тварин. Звісно, замінити дитині її біологічних батьків дуже складно, однак дати їй належне виховання − це обов’язок кожного українця. Адже недарма українська народна мудрість каже: «Хочеш щасливо прожити один рік − засій поле, хочеш щасливо прожити десять років – посади сад, хочеш щасливо прожити увесь свій вік – виховуй дітей». Потреба належного виховання молодого покоління завжди була у полі зору досліджень філософів і педагогів упродовж всієї історії людства. Давньогрецький мудрець Платон доводив, що лише виховання підростаючого покоління дасть змогу досягнути суспільної рівноваги. Свідчення про суспільну опіку і навчання дітей-сиріт при церквах і монастирях України підтверджуються й описом, складеним у першій половині XVII століття мандрівником Павлом Алепським. Цю педагогічну традицію у першій половині XVIII століття продовжив і владика Феофан Прокопович у створеній ним першій в Росії школі для дітей-сиріт і бідних діток різних станів. Він створив шкільний заклад при власному заміському архієрейському домі на Аптекарському острові Санкт-Петербурга. Викладачами цього найкращого на той час підготовчого навчального закладу суспільного виховання були переважно професори щойно створеної Російської академії наук, а також запрошені до неї іноземні вчені. Учні цієї школи вивчали слов’янське читання, латинську, грецьку і російську мови, риторику, арифметику, логіку, римську історію, образотворче мистецтво та Закон Божий. Буквар для учнів без батьків “Перше учіння отрокам” написав сам Феофан Прокопович. Ідеал вихователя у створеному дитячому закладі вбачався у людині щирій, чесній, з добрим серцем і гострим розумом, здатній вірити в сили вихованців, самовіддано розвивати їх найкращі риси та бути прикладом для них у всьому. Досягненню успіху у вихованні сприяли також і засновані на взаємній довірі та повазі стосунки. Відтоді у нашій державі і діють заклади, де живуть та навчаються діти-сироти та діти, батьки яких позбавленні батьківських прав. Відверто кажучи, охочих братися за виховання чужих дітей мало − аж надто вже важка і відповідальна це справа. Може й тому люди з недобрим серцем довго в таких закладах не затримуються і там здебільшого залишаються лише людяні педагоги. Такі, яких вихованці називають “мамками” і “татусями”. …Ось і моя станція. Електричка повільно рушає від перону, забираючи із собою невеличку частину людства. І хочеться для малих сиріт з вагонів попросити в Бога щастя, здоров’я, мудрості … Бо ж написано у Святім Писанні – “Господь сироту прийме”.

Коментування не дозволено